втома.
наче  й літо, але немає часу на відпочинок.

все (всі) що було надважливим ще пів року тому - зараз здається просто смішним

обираю свободу.
так, всупереч моїм ( і не лише) планам, я знову відігріта, люблена, тішена.

почався якийсь більш-менш стабільний період. якщо раніше я не заперечувала, коли про мене казали "непостійна, мінлива, вітряна", коли Васілій кепкував з моїх захоплень "на місяць".
тепер все не так - знаю що роблю, знаю, що повинна робити, щоб плани матеріалізовувались
і це непостійне віддзеркалення по ту сторону гір лие врівноважує мене.

нарешті. я так довго чекала цього. мене носило світом, людьми, захопленнями. зараз же почуваюсь точкою, яка має магнітне поле. речілюдиподії самі притягуються до мене, наближаються, зникають
я ж споглядаючи цей хаотичний рух залишаюсь незворушною.

більість змін прийшло з першим днем травня. обоє моїх найближчих друзів тоді поїхали від мене надовго. доплелись дреди, я переїхала до гуртожитку. тоді я раптово стала дуже самотньою і прекрасно-вільною.з того часу я обросла новими залежностями, повернулось і дещо з минулого, але оте осяйне розуміння "щоянікомунічогоневинна" залишилось зі мною.

сподіваюсь, що назовсім.

ніч, кусючі комахи
паяю важкими металами гостре скло
у дерев*янній майстерні 2 на 3 метри.

люблю.

в думках зараз звірятко, цімбор, нат і віль.

амен.

я пишу на стіні, бо так, як на мене, - правдивіше. Бо хто?? Буде марнувати час і сили, ще й болить рука, щоб писати непотріб в вертикальному положенні і ручка не пише.

А я – земля і крізь мене проростає повітря, а потім візерунки.

зараз ніби все мерехтить і рухається зсередини. Закриєш очі – інший світ і він неодмінно рухається.

Відкриєш – а тут все у візерунках які якось теж передають те що в мозку. Бо там все об*ємне, а тут мерехтить. Треба торкатись ніжно. Світ зрозуміє і втішиться. Земля.

крапка.

якщо не мені, то кому вплітатимеш руки довкола
задимлених пальців, розмитих від диму рис?
так стрімко тяжію до низу все вниз і вниз
засніжене місто падало під карниз

а ми набираємо обертів, дивись як це просто й радісно
глядіти на смуги колеса, невже ми так само впадемо
як інші з якими булося, ходилося і трималося
невже все так просто збулося і сховалося?

натомість протест ще затемна вкрадається в мляві сумніви
чому все так швидко сталося? так швидко оте забули ми
що :

треба сміятись першими
і треба тулитись шиями
тримати щоб не скотилося,
сплітатись міцніше жилами
не слухати темних внутрішніх
і бавитись вітром узбіччями.
...

лише повертаємось
щоб обличчями
ближче
й кличемо.

тут от про мене раптово. якщо цікаво.

Віолетта Димна: «Так, вірші потрібно видавати, але лише якщо ти в них певен.»

Молода чернівецька поетка, учасниця кількох літературних зустрічей та фестивалів в різних містах України, авторка дуже чуттєвих поезій. Більше – в розмові. - (лінк)

- Для чого Ви пишете?

Для чого. Певно, щоб заспокоїтись. Поговорити з собою. Для мене є 2 способи звільнення від нав'язливих думок: 1 - написати вірш, 2 - написати в тому ж нотатнику листа комусь, хто є причиною, або міг би допомогти зрозуміти, що діється. Виходить доволі відверто, листи ті власникам не надсилаються, але допомагає. Вірші - більш завуальований спосіб, але їх можу комусь показати. Такі собі натяки. Та й вірші зазвичай пишуться після раптового "прозріння": або щось хороше світле і раптове, або просто розуміння чогось, що трапилось. Було б набагато важче зацікавити когось у власній ідеї пишучи трактати на екзистенціальні теми, чи затвітивши "о, як же мені гарно" або "сумпечаль". А хочеться щоб інших теж зачепило. Навіть у житті, коли щось пояснюю - рідко кажу прямо. Зазвичай ходжу довкола очевидного не називаючи, навіть якщо пояснюю комусь шлях до найближчого продуктового.

- Як давно почали писати?

Прозу я періодично писала, вірніше, намагалась. Але щось у нас не клеїлось. А вірші весною 2012. Перед тим поезію я не надто любила, просто оминала, і в бібліотеках, і в книжкових, але склалось так, що я приймала участь в літературках (прим. авт.. - різного роду літературні зустрічі. вечори) у якості «музичного супроводу». Саме тоді мені стало цікаво спробувати. Перша літературка була в лютому, а вже у березні, після місяця голодного зачитування поезією, я почала писати.

- "Місяць голодного зачитування поезією" - цікаво. Що саме маєте на увазі? Можливо, саме тоді відкрили для себе дуже цікавих авторів-поетів, творчістю яких зачитуєтесь дотепер?

Ні, то було «все-що-трапилось-на-очі». Зараз багатьох з них не читаю, бо це... надто просто. Але тоді мене вражало все. І те, як гарно можуть римуватися рядки, і те, як можуть гарно не римуватись. Це було щось нове і доволі цікаве.

- Чи багато поезії читаєте зараз? Є такі автори, що надихають Вас на творчість своїми текстами?

Зазвичай читаю водночас кілька книг. І прозу, і поезію. Тому відповідь - багато є тих, хто завжди залишається для мене кимось. Наприклад Грицько Чубай. Він завжди знає більше. Як і Тарас Прохасько - він хоч і прозаїк, зате який! Він надихає. А ще Андрухович і його Софійка. З віршів ще читаю Бабкіну, Жадана, Іздрика, Богдану та Дзвінку Матіяш. І окрім них читаю, але це те що перше спало на думку, тому, мабуть, найчесніше отак.

- А якщо про Ваші вірші, буває таке, що присвячуєте їх комусь?

Буває, що вірш пишеться комусь або про когось, але зазвичай того не афішую і їх не роздаю. Кому треба - той сам втямить, що і до чого. Нещодавно вкотре почула, що буцімто вірші якогось певного періоду, здається, літа 2013, присвячені певній особі, до якої вони стосунку не мають. Це доволі цікаво дізнаватись про себе таке. Бо хоча і є вірші з присвятами, то певна частина поезій (маєте зрозуміти), не має стосунку до реальних людей чи подій. Але всі ми люди, а люди мають звичку вигадувати, потім у свої вигадки вірити, а часом і розповідати їх іншим як достовірну інформацію.

- Як ставитесь до критики? Чи є можливо якась людина, відгуки якої є дуже важливими для Вас?

Критику сприймаю адекватно, зазвичай найкритичніше до власного доробку ставлюсь я сама. Але й інші не вважають зайвим нагадати мені про допущені помилки, за що я їм і вдячна. Часто це люди з близького оточення. Мені подобаються особи відверті, які тицяють носом туди, куди слід, ніби кошеня в молоко. Часом правда не дуже приємна, але, на щастя, поки я вважаю себе новачком й учнем у цій справі, то поради лише скеровують мене у вірному напрямку, не ламаючи моїх уявлень про власні можливості.

- Кажете, що дуже критично ставитесь сама до себе, тому, думаю, довго працюєте над своїми текстами, прагнете до ідеалу, чи, все-таки, покладаєтесь тільки на натхнення? Як проходить робота над текстами?

Друге. Зазвичай пишу, поки пишеться. Через дні 2-3 трошки підкореговую і показую, або розумію, що текст безнадійний, і забиваю на нього, забуваючи назовсім. Просто ідея була, а вміння не вистачило, і воно таке все кострубате і нещасне, що краще і не давати йому шансів на існування, бо знаю, що йому буде важко вистояти. Отак і проходить робота над ними. Зазвичай це більше кастинг ніж виправні роботи.

- Поезія, як розумію, не є Вашим основним заняттям. Чим займаєтесь, окрім "писання"?

Живу. Намагаюсь побільше побачити, зрозуміти. Бо ж коли читаєш про те, які пригоди-пригоди, то і самому хочеться спробувати. Люблю спостерігати за людьми, вчитись у них чогось нового. Намагаюсь хоч трохи, але повідчувати світ так, як вони. Часом вдається, часом - ні. А коли цікавого навколо стає мало - доводиться міняти дислокацію. Не уявляйте це так, ніби я дитя квітів, яке щодня в іншій країні. Ні. Часом, але не постійно. В міру потреби. Останні пів року подорожувала менше - бо не сезон. Але був і автостоп на Київ, і автовокзали, і електрички. Та й зараз живу не вдома, вже майже 1.5 місяці. А все тому, що тут я ще не все і не всіх спробувала зрозуміти. Інші люди часто надихають і підштовхують мене вперед лише тим, що вони кращі, і мені є чому в них навчитись.

- Любите подорожувати. А вірші де краще пишуться, не вдома, як розумію, так?

Вірші всюди пишуться. Вдома буваю нечасто, тому це теж в певному сенсі мандрівка.

- Чи берете участь в різних літконкурсах, вечорах?

Так, намагаюсь брати. Раніше в Чернівцях, потім на літніх фестивалях, пам`ятаю, було щось в Рівному, навіть двічі, і в Івано-Франківську, на посиденьках у Катрусі (прим. авт.. – в Катрусі Танчак) Останнє - виступ в Тернопільській "Є". Зима багато змінила. У всіх. Зараз це часто кажуть, а я лише погоджуюсь, як би пафосно не виглядало. За зиму мій внутрішній сумнів виріс, і я боюсь часто. Записуюсь на літературки і не приходжу, бо страшно. Хоча й раніше таке бувало. Певно, в кожному регіоні знайдеться Орг, який досі мене тихо ненавидить, бо відмовляюсь зазвичай після реєстрації, і вже обмінявшись номерами з організаторами і домовившись про зустріч на вокзалі перед виступом..

- Чи думали коли-небудь про власну збірку? Хотілось видати?

О, це свято любові до свого доробку вже минуло. Було таке. І я добре пам'ятаю, в тому ж 2012, влітку. Наслухалась тоді про самвидав, і як від руки 10 примірників робили, і як на ксероксі. І мене вистачило на один екземпляр, приблизно, з 12 відбірних віршиків. Коли зрозуміла, що справа далі не піде, то намалювала обгортку й надіслала знайомому. Вона й досі в нього, здається. Але після того вважаю не надто доцільним (принаймні для мене) видаватись самотужки. 1 - це просто нарцисизм, 2 - куди я їх подіну? Викладу на полицю і милуватимусь? Так, вірші потрібно видавати, але лише якщо ти в них певен. Мені ж щоб наважитись потрібне чиєсь чесне схвалення. Тому в друк вони підуть лише коли будуть того варті, або якщо хтось інший перейме ініціативу.
Я вважаю, що коли видавництво публікує поета (бо конкурс, бо зацікавив), то це чесно, а сам себе.... Хоча акції коли читачі хочуть мати збірочку і скидаються на видання - теж підтримую. Було ж таке.

- А якщо б хтось, просто так взяв і запропонував Вам - "на от тобі купу грошей, піди і видай збірку!". Видавали б?

Мабуть. Бо той "хтось" міг й інші вірші вподобати. А хоче ці. Отже, читач з`явився. Отже я прийду до нього і скажу - "всі ці роки я писала для тих, хто читатиме. І от ви з`явились, як я довго на вас чекала. І буде вам і збірка, і нові вірші, і ранні. Аби тільки вас потішити". Бо так воно і є. Спершу пишеш для себе, але коли це тішить й інших, то це дуже приємне відчуття.

- Що ж, Віолетто, дякую за розмову. Бажаю Вам натхнення та якомога більше вдячних читачів.

Дякую і вам. Гарного дня.

Інтерв'ю підготувала Olya Betsa

" не переношу людського тепла"

почула це нещодавно від тебе. а тепер ця думка розрослась достатньо, аби написатись.

змалку не любила дотиків, доторків, тепла людей.

любила звірят, гладити кору дерев, лазити по них, гладити пелюстки, листя квітів.
занурювати пальці в теплий сухий, чи вологий ґрунт
босою ходити надворі чи по підлозі. по дерев*янному ґанку
по бетонних плитах
перескакувати через посудини з дощівкою під час дощу, щоб успішно добігти з кухні в хату мінімально промокнувши.
любила котів, собак, кроликів. особливо - купати тих, що хатні, загортати в рушник і лягати з ними до ліжка, гріти.
зараз так роблю зі щуриком але вона вперта і гріється частіше заховавшись в рукав, аніж під ковдрою.

а повертаючись до дотиків, то
не любила коли хтось спить біля мене, принаймні намагалась не торкатись.
якщо була можливість - спала в окремій кімнаті.
навіть якщо єдиною вільною залишалась та, що на горищі, і було вже по-осінньому зимно.

не любила коли мене обіймають. а люди, особливо родичі, мають звичку тулити до себе абикого. вони жартували про мене "он де панське коріння проявилось" а мені байдуже.

я не любила як і ти (досі не) сідати на ще теплі після когось сидіння в транспорті, полиці в потязі, ліжко, крісло. звідти й звичка сідати на підвіконні, сходах, підлозі.

хоча теплом нелюдським ніколи не нехтувала. тепий дощ. тепле море. тепле хутро пса. тепла трава. теплі рушники, які грілися на ребрах батарей, щоб після купелі в них ховатись. теплі шкарпетки-рукавиці-куртки взимку, нагріті в той же спосіб перед прогулянкою чи перед школою.

я зовсім не любила людського тепла\обіймів\доторків, поки не зрозуміла
(поки мені не дали зрозуміти)
що це може бути приємно.

спершу, віталась за руку - це був поступ, бо все ж до класу 8го віталась з однокласниками виключно добрийдень. офіціозно. дистанційно.
потім - мене навчили обійматись і торкатись ліктями, коли спека, а краплі поту зісковзують з наших тіл, під ритми гітар і ударних, на відкритих ділянках лісу\поля\тіла ландшафту.
потім - мене привчили до ніжності. шкірної
потім - підшкірної.

і знаєте, ну. не скажу скільки, та все ж декілька було. знайте, що поки ми були ближче ніж зараз, я всотувала все тепло, що ви залишали по собі. теплий спальник вранці, рух теплих пальців по щоці, наплічник (якщо мінялись) навушники, просто доторки просто запах, просто тепло. те, що залишилось на мені, у волоссі, на одязі, під шкірою.

я зовсім не любила людського тепла\обіймів\доторків, поки не зрозуміла,
що це може бути приємно.

я не любила, поки не зрозуміла, що це приємно.

зима в поляндії. 12 грудня 2012

Почну з зими. Рік тому все було інакше. Тішусь своїй еволюції. Жодного разу не пережила революції, але плани мої виконуються все швидше. Все що не робиться – на краще. На краще ліжко лягає чорний кіт і муркоче. Коте мого підвіконня, прошу тебе , не підведи. Не заводи у воду. Поки ще немає льоду, але моя природа веде туди. Мені сняться моря і ти зовсім поруч і все ще тут.  Бо гітара в розумний кут вивертатиме мої пальці.
Тут туман і мряка. Знаєте, навіть лампа світить не так. Й недосипати ночі щоб пересипати в ранки – це все що я вмію і хочу. І неважливо все це. Ранки, і сни пророчі.
Просто коли ти сам обираєш що далі. Насправді сам між своїх турбот. Тоді ти ніби бетонний сталін повільно сходиш на ешафот. Читаєш лекції і моралі заслужені роздаєш медалі, а що всередині – так, деталі. І сам ти собі антиграф й антидот.

А із приємного – твоя твоїсть. І дивом двоїться у очах.  Всі твої дії складають в повість і переказують по устах. І в сон не хилить і совість сонна коли схилившись під 45 твій друг знаходить хорошу милість в твоїх проклятть. Я так люблю це, коли без зайвих дурниць і титулів. Лиш з вином. Вся дійсність раптом тобі повторюється. Вчорашнім сном. Коли ти знаєш що буде далі і тихо тішишся і дивує. Тебе усе що колись хвилювало і не хвилює.
Поети у собі виношують море. Викошують горе і ставлять хрести. Розумні ніколи не ходять в гори. Ми ходимо в гори щоб вгору рости. Плестись не в кінці а у взорах  в волоссі. І дзвінко сміятись. Пливти.


я б зараз зробила термос какао і ми б пішли до річки. або на таку 5ти поверхівку. там чути як вантажівки вночі гасають і потяги.  ше я б вам кинула камінцем в вікно. і ви б пішли зі мною. в краще поїхали. на ровері.
і тоді було б зовсім-зовсім не боляче. я ж знаю.
коли лікуєш демонів.
є хтось хто потім лікує тебе.

  "божевільні існують органічно."

Страх починається з тебе і вростає мені в коліно. 

Ні зігнути ні розігнути. 

Бо корінь страху просочений кальцієм, він твердий і впевнений у власній прямоті.

І все б нічого, він тихий. 

Допоки я не хочу йти. 

Коли ж намагаюсь задіяти ноги у цьому процесі він нагадує про себе. Опускає мої пальці до крижаної води, щипцями витягує любов з моїх живота і серця, заливає рідкого азоту в кістки й до стравоходу.

І стає страшно. 

Стає холодно і порожньо. 

Немає за кого вчепитись, кого запитати що діється.

Бо всі бачать моє коліно проштрикнути наскрізь. 

Але знаходять нетактовним.

мені про це нагадати.