зима в поляндії. 12 грудня 2012
Почну з зими. Рік тому все було інакше. Тішусь своїй еволюції. Жодного разу не пережила революції, але плани мої виконуються все швидше. Все що не робиться – на краще. На краще ліжко лягає чорний кіт і муркоче. Коте мого підвіконня, прошу тебе , не підведи. Не заводи у воду. Поки ще немає льоду, але моя природа веде туди. Мені сняться моря і ти зовсім поруч і все ще тут. Бо гітара в розумний кут вивертатиме мої пальці.
Тут туман і мряка. Знаєте, навіть лампа світить не так. Й недосипати ночі щоб пересипати в ранки – це все що я вмію і хочу. І неважливо все це. Ранки, і сни пророчі.
Просто коли ти сам обираєш що далі. Насправді сам між своїх турбот. Тоді ти ніби бетонний сталін повільно сходиш на ешафот. Читаєш лекції і моралі заслужені роздаєш медалі, а що всередині – так, деталі. І сам ти собі антиграф й антидот.
А із приємного – твоя твоїсть. І дивом двоїться у очах. Всі твої дії складають в повість і переказують по устах. І в сон не хилить і совість сонна коли схилившись під 45 твій друг знаходить хорошу милість в твоїх проклятть. Я так люблю це, коли без зайвих дурниць і титулів. Лиш з вином. Вся дійсність раптом тобі повторюється. Вчорашнім сном. Коли ти знаєш що буде далі і тихо тішишся і дивує. Тебе усе що колись хвилювало і не хвилює.
Поети у собі виношують море. Викошують горе і ставлять хрести. Розумні ніколи не ходять в гори. Ми ходимо в гори щоб вгору рости. Плестись не в кінці а у взорах в волоссі. І дзвінко сміятись. Пливти.
я б зараз зробила термос какао і ми б пішли до річки. або на таку 5ти поверхівку. там чути як вантажівки вночі гасають і потяги. ше я б вам кинула камінцем в вікно. і ви б пішли зі мною. в краще поїхали. на ровері.
і тоді було б зовсім-зовсім не боляче. я ж знаю.
коли лікуєш демонів.
є хтось хто потім лікує тебе.
